Володіння власністю

Особа має надати собі зовнішню сферу своєї свободи, щоби бути як ідея. Оскільки особа в собі й для себе є суща нескінченна воля. У цьому першому, ще абстрактному визначенні — це відмінне для неї, яке може скласти сферу її свободи, також визначене як безпосередньо відмінне й віддільне від неї.

Розумність власності полягає не в задоволенні потреб, а в тому, що усувається гола суб’єктивність особи. Тільки через власність особа виступає як розум. Навіть якщо перша реальність моєї свободи міститься в зовнішній речі, а отже, виступає хибною реальністю, тоді абстрактна особистість саме в її безпосередності не може мати іншого буття, ніж буття у визначенні безпосередності.

§42

Безпосередньо відмінне від вільного духа — це для нього й у собі зовнішнє взагалі — річ, щось невільне, безособове, безправне.

Слово річ, як і слово «об’єктивне», може мати протилежне значення; в одному випадку, коли кажуть: річ якраз у цьому, саме речі, а не особи, стосується субстанційне значення; у тому разі, коли річ протиставляють особі (тобто не особливому суб’єкту), річ виступає протилежністю субстанційного, тільки зовнішнім за своїм визначенням. Те зовнішнє стосовно вільного духа, яке необхідно відрізняти від простої свідомості, зовнішнє в собі й для себе, тому поняття природи визначається як зовнішнє саме до себе.

Додаток. Оскільки річ позбавлена суб’єктивності, вона — це зовнішнє не тільки стосовно суб’єкта, але й щодо себе самої. Простір і час, таким чином, зовнішні. Я, як чуттєве, — зовнішнє, просто­рове й часове. Наділене чуттєвим спогляданням, Я має його через те, що воно зовнішнє саме до себе. Тварина може споглядати, але пред­мет душі тварини — це не душа, не сама вона, а щось зовнішнє.

§43

Особа як безпосереднє поняття і, таким чином, суттєве одиничне наділена природним існуванням частково в собі самій, частково як таке, до чого вона належить, як до зовнішнього світу. Тут піде мова тільки про речі, які вони безпосередньо, а не про визначення, якими вони мо­жуть стати через посередництво волі, адже тут особа сама ще перебу­ває в стадії своєї першої безпосередності.

Духовні здібності, науки, мистецтва, особливо приналежне до релігії (проповіді, служби, молитви, благословення свяченими предме­тами), винаходи тощо стають предметами договору, прирівнюються до визнаних речей за способом купівлі, продажу та ін. Може виникну­ти запитання, чи перебуває митець, учений та ін. в юридичному во­лодінні своїм мистецтвом, своєю наукою, своєю здатністю читати проповіді, проводити богослужіння, тобто чи такі предмети станов­лять речі! Такі вміння, знання, здібності тощо можна назвати речами лише із застереженнями, оскільки, з одного боку, про володіння таки­ ми предметами ведуться переговори та укладаються договори як про речі, а з другого боку, це володіння — щось внутрішнє, духовне; глузд можуть охопити сумніви щодо їхньої юридичної кваліфікації, адже він спирається на протилежність: або річ, або не річ (так само, як або нескінченне, або скінченне). Знання, науки, таланти тощо, щоправда, властиві вільному духові й становлять його внутрішні якості, а не щось зовнішнє; проте він може шляхом переведення в зовнішнє нада­ти їм зовнішнього існування й відчужити їх (див. нижче), внаслідок чого вони підводяться під визначення речей. Отже, вони не від само­го початку щось безпосереднє, а стають таким тільки через посеред­ництво духа, який приводить свою внутрішню суть до безпосеред­ності й зовнішнього. Згідно з неправовим і аморальним визначенням римського права, діти були для батька речами, й, таким чином, він пе­ребував у юридичному володінні своїми дітьми, хоча водночас був пов’язаний і моральним відношенням любові до них (яке, зрештою, без сумніву, мало би бути дуже ослабленим цим неправовим визначенням). Таким чином, тут відбувалося поєднання, але цілком неправове, поєднання обох визначень — речі й не-речі. В абстрактному праві, предметом якого виступає тільки особа як така, таким чином, особливе, яке належить до буття й сфери її свободи лише настільки, наскільки воно щось віддільне й безпосередньо відмінне від особи не­ залежно від того, чи складає це суттєве визначення особи, чи вона мо­же набути його тільки через посередництво суб’єктивної волі, — у цьому абстрактному праві вміння, науки тощо беруться до уваги ли­ше залежно від юридичного володіння ними; володіння тілом і духом, яке досягається через освіту, заняття, звички тощо й становить внутрішню власність духа, тут не розглядатиметься. Про перехід такої власності назовні, де вона підпадає під визначення юридично-право­вої власності, йтиме мова лише при розгляді відчуження.

§ 44

Особа має право поміщати свою волю в кожну річ, яка завдяки цьо­му стає моєю, одержує мою волю як свою субстанційну мету, оскільки вона сама не має її в собі, як своє визначення й душу; це абсолютне пра­во людини на привласнення всіх речей. Так звана філософія, яка приписує безпосереднім одиничним ре­чам, безособовому, реальність як самостійність та істинне в собі й для себе буття, так само, як і та філософія, яка стверджує, що дух не може пізнати істину й не може знати, чим є річ у собі, безпосередньо спростовується відношенням вільної волі до цих речей. Якщо для свідомості, споглядання й уявлення так звані зовнішні речі вигляда­ють самостійними, то вільна воля — це, навпаки, ідеалізм, істина та­кої дійсності.

Додаток. Усі речі можуть перейти у власність людини, оскільки вона — це вільна воля і як така існує в собі й для себе, інша сторона не має такої властивості. Отже, кожен має право зробити свою во­лю річчю або річ своєю волею, інакше кажучи, зберегти річ і переробити її в свою, адже річ як зовнішнє не має власної мети, не ста­новить нескінченного співвідношення з собою самою, а виступає чимось зовнішнім до себе самої. Таким самим зовнішнім виступає й жива істота (тварина) і, таким чином, сама є річчю. Тільки воля — нескінченна, абсолютна щодо всього іншого, тимчасом як інше, зі свого боку, лише відносне. Отже, привласнити означає, по суті, ли­ше маніфестувати вищість моєї волі над річчю і показати, що річ не існує в собі й для себе, не становить власної мети. Це маніфестування проявляється в тому, що я надаю речі іншу мету, відмінну від тої, яку вона безпосередньо мала; я даю живій істоті іншу душу як мою власність, не ту душу, яку вона мала, — я даю їй мою душу. Таким чином, вільна воля — це ідеалізм, який не розглядає речі такими, які вони в собі й для себе, тоді як реалізм оголошує їх абсолютними, не зважаючи на те, що вони перебувають у формі скінченності. Уже тварина не поділяє цієї реалістичної філософії, адже вона пожирає речі й цим доводить, що вони не абсолютно самостійні.

§45

Те, що я маю дещо в своїй зовнішній владі, становить володіння, так само й особливий аспект — те, що я спонуканий природною потребою, потягом і сваволею, роблю дещо моїм, — це особливий інтерес во­лодіння. Тоді як інший аспект — те, що я як вільна воля перебуває для себе предметно у володінні, й через те я дійсна воля — становить у володінні істинне й правове визначення власності.

Володіння власністю — це засіб відносно до потреби, коли її роблять першою; тим часом як істинний стан речей полягає в тому, що з точки зору свободи власність як її перше буття — це суттєва мета для себе.

§46

Оскільки у власності моя воля як особиста воля, а отже, як воля оди­ничного, стає для мене об’єктивною, то власність набуває характеру приватної власності, а спільна власність, яка за своєю природою може бути в одиничному володінні, дістає визначення спільноти, яка в собі може бути розпущеною, залишати в ній мою долю постає для себе свавільним рішенням.

Користування стихійними предметами не може за своєю природою стати предметом приватного володіння. В римських аграрних законах відображена боротьба між спільною й приватною власністю на землю; приватна власність, як розумніший момент, мала взяти го­ру, хоча й за рахунок іншого права. Сімейно-заповітна власність містить момент, якому протистоїть право особистості, а отже, й при­ватної власності. Але може виявитись необхідним підпорядкувати визначення стосовно приватної власності вищим сферам права — спільноті, державі, наприклад, у тих випадках, коли йдеться про особливість приватної власності так званої моральної особи й влас­ності мертвої руки. Проте такі винятки не можуть бути випадкови­ми, зумовленими приватною сваволею, приватною користю, — їхнім підґрунтям може бути лише розумний державний механізм. Ідея держави Платона містить у собі загальний принцип неправа стосов­но особи — позбавлення її приватної власності. Уявлення про благовірне або дружнє або навіть примусове братство людей, в якому існує спільність майна й усунуто принцип приватної власності, може легко видатися допустимим для такого переконання, для якого чуже розуміння природи свободи духа й права й осягнення їх у їхніх визначених моментах. Що ж стосується морального або релігійного боку, то Епікур відрадив своїм друзям, які збиралися створити таку спілку на основі спільності майна, саме з тієї причини, що це дово­дить відсутність взаємної довіри, а ті, хто не довіряє один одному, не можуть бути друзями (Diogenes Laertios, I, X, n. VI).

Додаток. У власності моя воля особиста, але особа — це хтось певний; тож власність стає особистим цієї волі. Оскільки я надаю моїй волі буття через власність, то власність також має бути визна­чена як ця, моя. У цьому полягає важливе вчення про приватну власність. Якщо держава й може робити винятки, то тільки вона і може їх робити. Проте часто, особливо в наш час, вона відновлюва­ла приватну власність. Так, наприклад, багато держав із повним правом ліквідували монастирі, оскільки спільноти, зрештою, не мають такого права на власність, як окрема особа.

§47

Як особа я сам безпосередньо одиничний, у подальшому своєму виз­наченні це означає, найперше: я живу в цьому органічному тілі, яке за своїм змістом уособлює моє загальне неподільне зовнішнє буття, реаль­ну можливість будь-якого далі визначеного буття. Але як особа я водно­час маю моє життя й моє тіло, як і інші речі, лише настільки, наскільки це дозволяє моя воля.

Та обставина, що я живу й маю органічне тіло в тому аспекті, в якому я існую не як сущий для себе, а як безпосереднє поняття, спи­рається на поняття життя і поняття духа як душі — на моментах, за­позичених із натурфілософії.

Я маю ці члени, це життя тільки тому, що я хочу жити, тварина не може саму себе пошкодити чи позбавити себе життя, а людина може.

Додаток. Щоправда, тварини володіють собою: їхня душа во­лодіє їхнім тілом, але вони не мають права на своє життя, оскільки вони його не воліють.

§48

Тіло, оскільки воно безпосереднє буття, не відповідає духу; для того щоб бути його слухняним органом і одухотвореним засобом, воно повинно спочатку бути взятим духом у володіння. Але для інших я суттєво вільний у своєму тілі, я маю його безпосередньо. Тільки через те що я живу в тілі як щось вільне, цим живим буттям зловживати не можна, використовуючи його як в’ючну тварину.

Оскільки я живу, моя душа (поняття, а ще вище — вільне) й тіло не відокремлені одне від одного, тіло — це буття свободи, і я відчуваю в ньому. Тому тільки позбавлений ідеї софістичний глузд може про­ водити таке розрізнення, буцімто річ у собі, душа, не заторкується й не зачіпається, коли катують тіло, й існування особи залежить від влади іншого. Я можу піти зі свого існування в себе й зробити його зовнішнім, можу усунути з себе особливе відчуття й бути вільним у кайданах. Але це — моя воля, для іншого я існую в моєму тілі; для іншого я вільний лише як вільний у бутті, це — тотожне речення (див. мою «Науку логіки», т. І, с 49 і далі). Насильство, вчинене іншими над моїм тілом, — це насильство, вчинене наді мною.

Та обставина, що доторк до мого тіла і насильство над ним я безпосередньо відчуваю як щось таке, що стосується мене як дійсне й теперішнє, становить різницю між приватною образою й збитками, завданими моїй зовнішній власності, в якій моя воля не присутня в такій безпосередній теперішності й дійсності.

§49

Стосовно зовнішніх речей розумне полягає в тому, щоб я володів власністю; а сторона особливого охоплює суб’єктивні цілі, потреби, сва­волю, таланти, зовнішні обставини тощо (§ 45); від цього залежить во­лодіння просто як таке, але у сфері абстрактної особи цей особливий аспект ще не поставлено тотожним до свободи.

В особистості різні особи рівні між собою, якщо вести мову про різних осіб там, де ще немає таких відмінностей. Але це беззмісто­вне, пусте, тавтологічне речення, адже особа як абстрактне якраз і залишається ще не відособленим і не поставленим у певній відмінності. Рівність — це абстрактна тотожність глузду, яка насам­перед має на увазі рефлектуюче мислення, а отже, й духовну посередність узагалі, коли вона стикається з відношенням єдності сто­совно відмінності. Тут рівність була б лише рівністю абстрактних осіб як таких, поза якими саме через це залишається все, що сто­сується володіння, цієї царини нерівності. Часто проголошувана ви­мога рівності при розподілі землі або навіть усього іншого майна — це, тим більше, плід порожнішого й поверховішого глузду, оскільки до цієї особливості належать не лише випадковості зовнішньої природи, але й весь об’єм духовної природи в її нескінченних особливо­стях і розмаїтості, а також у її розумі, що розвинувся в організм. Не варто вести мову про несправедливість природи в нерівному розподілі володінь і статків, адже природа не вільна, а отже, не може бу­ти ні справедливою, ні несправедливою. Те, що всі люди повинні ма­ти засоби, які б дозволили їм задовольняти свої потреби, — ця част­ково моральна вимога в такому невизначеному формулюванні по­ стає, щоправда, доброчинним побажанням, але, як і всі доброчинні побажання, — це не об’єктивно існуюче побажання; частково засоби до існування — це щось зовсім інше, ніж володіння, й належать до іншої сфери, сфери громадянського суспільства.

Додаток. Рівність, яку хотіли б упровадити в розподіл майна, однаково було б через короткий час порушено, оскільки статки залежать від працьовитості. Того, що неможливо втілити в життя, не варто й починати. Адже люди справді рівні, але як особи, тобто від­носно джерела їхнього володіння. З цього випливає, що кожна лю­дина повинна б мати власність. Тому якщо ми хочемо вести мову про рівність, то маємо розглядати саме цю рівність. А визначення особливості, питання, скільки чого я маю, виходить за межі цієї рівності. Тут твердження, ніби справедливість вимагає, щоб влас­ність кожного дорівнювала власності іншого, є хибне, оскільки справедливість вимагає тільки того, щоб кожна людина мала влас­ність. Скоріше особливість наявна там, де знаходить своє місце нерівність, і рівність була б тут неправом. Цілком вірно, що люди часто хочуть заволодіти майном інших, але це якраз і суперечить праву, адже право — це те, що залишається байдужим до особливого.

§50

Те, що річ належить тому, хто випадково першим за часом вступив у володіння нею, — це (оскільки другий не може вступити у володіння тим, що вже є чиєюсь власністю) безпосередньо зрозуміле, зайве визна­чення.

Додаток. Попередні визначення стосувались переважно положення, за яким особа повинна мати буття у власності. Те, що перший, хто заволодів майном і стає власником, випливає зі сказаного вище. Перший — правовий власник не тому, що він перший, а тому, що він — вільна воля, адже першим він стає лише тоді, коли приходить другий.

§51

Для власності як буття особистості не досить мого внутрішнього уявлення й моєї волі, що дещо має бути моїм, — для цього потрібно вступити у володіння ним. Буття, яке, таким чином, одержує це воління, включає в себе й визнання інших. Те, що річ, у володіння якої я можу вступити, має бути без господаря (як у § 50), — це самоочевид­не негативне визначення або, скоріше, пов’язане зі спроектованим уперед ставленням до інших.

Додаток. У тому, що особа вкладає свою волю в річ, полягає поняття власності, все інше — лише його реалізація. Внутрішній акт моєї волі, який каже, що дещо моє має бути визнаним також інши­ми. Якщо я роблю річ моєю, я надаю їй цей предикат, який має про­ являтися в ній у зовнішній формі, а не залишатися тільки в моїй внутрішній волі. Серед дітей часто трапляється, що вони, протесту­ючи проти володіння річчю іншими, заявляють, що хотіли цього раніше, та для дорослих цього воління не досить, оскільки форма суб’єктивності має бути вилучена й повинна досягти об’єктивності.

§52

Вступ у володіння річчю робить її матерію моєю власністю, оскільки матерія для себе собі не належить.

Матерія чинить мені протидію (вона тільки й є цим чиненням протидії), тобто вона показує мені своє абстрактне для-себе-буття тільки як абстрактному, а саме, як чуттєвому духу (чуттєве уявлен­ня хибно вважає чуттєве буття духа конкретним, а розумне — абст­рактним), але стосовно волі й власності це для-себе-буття матерії не має істини. Оволодіння як зовнішня дія, за допомогою якого здій­снюється загальне право привласнення речей природи, вступає в умови фізичної сили, хитрості, спритності, взагалі в опосередковані умови, за допомогою яких дещо опиняється матеріально у володінні.

Відповідно до якісних відмінностей речей природи, захоплення й заволодіння ними мають нескінченно різноманітне значення і так са­мо різноманітну обмеженість і випадковість. Взагалі рід і стихійне як таке не виступають предметами одиничної особистості, аби ста­ти такими й зробитися доступними для оволодіння, їх потрібно спо­чатку відокремити (один подих, один ковток води). У неможливості вступити у володіння зовнішньою формою як такою, а також стихійним треба розглядати як останнє не зовнішню, фізичну не­ можливість, а те, що особа як воля визначає себе як одиничність і, виступаючи особою, є разом з тим безпосередньою одиничністю, а отже як така вона й належить до зовнішнього, як до одиничностей. Тому захоплення й зовнішнє володіння завжди ви­являються нескінченним чином більшою або чи меншою мірою невизначеними й недосконалими.

Проте матерія ніколи не існує без суттєвої форми, тільки через неї вона є чимось. Чим більше я при­власнюю собі цю форму, тим більше я вступаю в дійсне володіння річчю. Споживання засобів харчування — це проникнення в них і зміна їхньої якісної природи, завдяки якій вони до споживання були тим, чим були. Вдосконалення мого органічного тіла, опанування різного роду вміннями, так само як і формування мого духа, — це так само більшою або меншою мірою досконале оволодіння й проник­нення; саме дух я можу найдосконаліше зробити своїм. Проте ця дійсність оволодіння відрізняється від власності як такої, що завер­шується завдяки вільній волі. Відносно волі річ не має збереженої нею для себе своєрідності, хоча у володінні як зовнішньому відно­шенні ще залишається дещо зовнішнє. Що ж стосується порожньої абстракції матерії без властивості, яка буцімто залишається у власності поза мною й річчю, то думка мусить її здолати.

Додаток. Фіхте поставив запитання: чи стає матерія моєю, якщо я її формую? За ним виходить, буцімто інший може взяти золото виготовленого мною келиха за умови, що він не зашкодить моїй роботі.

Хай хоч як відокремлене те від того в уяві, та насправді відмінність тут не більше ніж казуїстика, адже якщо я вступаю у володіння по­лем і обробляю його, то моя власність — не лише борона, але й усе інше, і пов’язана з цим земля. Я хочу вступити у володіння цією ма­терією, цим цілим, тому вона не залишається без господаря, своєю власною; адже якщо матерія й залишається поза формою, яку я на­ дав предмету, то саме форма — ознака того, що річ має бути моєю.

Тому вона не залишається поза моєю волею, поза тим, чого я хотів. Отже, тут немає нічого, у володіння чим міг би вступити інший.

§53

Власність має свої ближчі визначення у ставленні волі до речей; вона — це: α) безпосередній вступ у володіння, оскільки воля має своє буття в речі, як у чомусь позитивному, β) оскільки річ — це щось негативне відносно волі, яка має своє буття в речі, як у чомусь, що має бути заперечене, — споживання, γ) рефлексія волі з речі в се­бе — відчуження, — позитивне, негативне й нескінченне судження волі про річ.