Вступ до філософії права

Ми виходили з передумови, що в філософії просування від однієї матерії до іншої й до наукового доказу, — цей, власне, спекулятивний спосіб пізнання, — суттєво відрізняється від інших пізнавальних процесів. І тільки розуміння такої відмінності необхідне для того, щоб вивести філософію з того ганебного занепаду, до якого вона скотилася в наш час.

Недостатність форм і правил формальної логіки — дефініції, диференціації та висновку — як правил абстрактного пізнання, визнана — або ж більше такою відчувається — спекулятивною наукою, але як зрозуміти відкидання цих правил, ніби обтяжливих пут, на користь вільної розмови серця, опори на фантазію й випадковий ракурс; врешті, і в такому разі не обійтися без міркування й поєднання думок, тож підсвідомо відбувається повернення до зневаженого методу цілком звичних умовиводів і міркувань. Природу спекулятивного знання я детально описав у моїй «Науці логіки»; тому в цьому огляді лише в деяких місцях дано пояснення стосовно ходу й методу дослідження. При конкретних і таких різноманітних властивостях предмета дослідження доводиться нехтувати логічним ходом у незначних деталях. Тим, хто обізнаний із науковим методом, такий детальний підхід міг би здатися надто доскіпливим, з другого боку, здається самоочевидним, що єдність і розвиток її частин базуються на логічній основі. Я бажав би, щоб саме таким чином сприймали й оцінювали цей трактат. Адже тут ідеться про науку, а в науці зміст тісно прив’язаний до форми.

Ті, що начебто найґрунтовніше беруться до справи, часто заявляють, ніби форма — це лише щось зовнішнє і не важливе для суті, вони вважають, що головне завдання письменника або філософа — відкривати істину, говорити істину, поширювати істину й істинні поняття. Якщо ж подивитися, як усе відбувається насправді, то бачимо, як затягують стару пісню, що лунає на всі боки, — така справа похвальна з точки зору поширення освіти й пробудження умів, якщо не бачити в цьому просто зайву діяльність: «вони ж бо вже мають Мойсея і пророків, то хай вони слухають тих самих». Насамперед виникає багато нагод дивуватися тону й претензії, яка в ньому вгадується, так ніби світові бракувало якраз цих ревних поширювачів істин, так ніби стара пісня приносить нові й нечувані істини, які саме «в наш час» особливо варті уваги. Окрім того, ми бачимо, як оті істини відкриваються нам з одного боку, водночас затираючи інші істини з другого боку. Як у цій тісняві істин вирізнити серед старого й нового те, що залишиться, як виявити його в безформних пустопорожніх дослідженнях, що протиставити, на що спертися, крім науки?

Зрештою, істина про право, моральні устої й державу настільки ж стара, наскільки відкрито дана в самих суспільних законах, у суспільній моралі й релігії. Що ж іще випливає з цієї істини, адже мислячий розум не задовольняється лише тим, що має цю істину, але хоче також її зрозуміти й надати внутрішньо осмисленому змісту відповідної форми, яка узгоджується з вільним мисленням, що не може зупинитись на даному, незалежно від того, чи випливає вона із зовнішнього позитивного авторитету держави, або згоди людей, або з авторитету внутрішнього почуття й серця, що спирається на безпосереднє підтвердження духу, — насправді, це дане випливає з самого себе й вимагає якнайточнішого внутрішнього зв’язку з істиною?

Проста позиція неупередженої людини полягає в тому, що вона з довірою й переконанням дотримується публічно визнаної істини, будує на цій твердій основі свої вчинки й посідає надійне місце в житті. Але проти цієї простої позиції висувають удавану трудність: як саме з нескінченно різноманітних думок виявити загальновизнану й правильну; це збентеження може легко здатися справжньою, серйозною проблемою. Насправді, ті, хто займаються цією проблемою, опиняються в пастці, вони не бачать за деревами лісу, перед ними лише власноручно створені збентеження й труднощі, які виступають доказом того, що вони шукають щось інше, аніж загальновизнане й чинне, аніж сутність правильного й морального. І якби вони дійсно переймалися цим, а не марнолюбством і вирізненням мислення й буття, то дотримувались би субстанційного правильного, а саме, моральних і державних приписів, й відповідно скеровували б своє життя. Інша трудність полягає в тому, що людина мислить і шукає в мисленні свою свободу й причину моральності. Це право, хоч би яким високим і богоданим воно було, перетворюється на неправо, якщо тільки воно узгоджується з мисленням, а мислення сприймається як вільне тільки тоді, коли воно відхиляється від узвичаєного й чинного й уміє знайти щось особливе.

У наш час вельми поширилось уявлення, що свобода мислення й духу взагалі проявляється тільки через відхилення, а то й через ворожість до загальновизнаного, а особливо, пов’язаного з державою, з цього випливає, що головне завдання філософії держави, це начебто винайдення певної теорії, а саме, нової й особливої теорії. Якщо розглядати це уявлення й пов’язані з ним дії, то може здатися, що в світі не існує жодної держави й жодної конституції, тож, ніби зараз, — і це зараз триває вже досить довго, — треба почати від самого початку, і що суспільний світ чекав якраз на сьогоднішню думку, на сьогоднішнє дослідження й обґрунтування. Що стосується природи, то тут усі погоджуються, що філософія має пізнати її такою, якою вона є, що філософський камінь схований не де-небудь, а в самій природі, що вона сама по собі наділена смислом, і що знання про її теперішній, дійсний смисл досягаються через дослідження й розуміння не поверхового в зовнішніх проявах і випадковостях, а саме її вічної гармонії, як її іманентного закону й сутності. На противагу цьому, суспільний світ, який самоусвідомлюється і втілюється через державу, не має щастя розглядатись як осмислений. Хоча, насправді, саме тут проявив себе розум, набрав сил, розвинувся, утвердився її став невід’ємним елементом.

Додаток. Існує два види законів: закони природи й закони права; закони природи абсолютні й чинні такими, якими вони є, — вони не старіють, хоча в окремих випадках можуть бути порушені. Аби знати, що означають закони природи, ми маємо вивчити їх, бо ці закони істинні; лише наші уявлення про них можуть бути хибними. Масштаб цих законів лежить поза нами, і наше пізнання нічого не додає до них, не змінює їх; ми можемо лише розширювати власне знання про ці закони. Знання права, з одного боку, має таку саму природу, а з другого боку — ні. Ми також вивчаємо ці закони, сприймаючи їх як абсолют, десь у такий спосіб поводиться простий громадянин і не набагато інакше позитивний юрист. Але відмінність полягає в тому, що при розгляді правових законів дух спостереження стоїть вище них, і вже сама різноманітність цих законів вказує на те, що вони не є абсолютні. Правові закони насаджені людьми й традиційні. У зв’язку з цим внутрішній голос може вступати з ними в колізію або погоджуватись. Людина не вдовольняється існуючим, а твердить, що має в собі самій масштаб того, що становить право, який може бути підкорений необхідності й владі зовнішнього авторитету, але ніколи — необхідності природи, бо внутрішній голос завжди каже людині, як мусить бути, і собі вона знаходить у самій собі підтвердження чи заперечення чинних правил. Вища істина в природі — це існування її закону як таке; в правових законах це не так, адже тоді кожен міг би вимагати, щоб ці закони відповідали саме його критеріям. Таким чином, тут існує можлива суперечність між тим, що є, і тим, що має бути; правом, що існує в собі й для себе, і яке залишається без змін, і сваволею визначення того, що має діяти як право. Таке розділення й така боротьба існують лише на терені духу, а що переваги духу поєднуються з неспокоєм і нещастям, то людина від сваволі життя часто звертається до спостережень над природою й повинна розглядати її як приклад. Якраз суперечність між правом, що існує в собі й для себе, та сваволею, що чинна замість права, й викликає потребу ґрунтовного пізнання істини. Людина повинна збагнути сенс пізнання, ми ж повинні розглянути сенс права, саме це й становить предмет нашої науки, на противагу позитивній юриспруденції, яка часто займається лише суперечностями. Для сучасного світу виникла ще одна нагальна потреба пізнання права, адже в старі часи існувала повага й побожна шанобливість до діючого закону, а сьогоднішня освіта призвела до іншого повороту, тепер ставиться під сумнів усе, що існує. Сьогоднішньому буттю протистоять теорії, які хочуть виглядати як такі, що необхідні в собі й для себе. Окрім того, існує ще особлива потреба вирізнити й зрозуміти думки, пов’язані з правом. Оскільки думка зайняла зараз найвищий ранг, то й право потрібно розглядати як напрям думки. Може видатися, що такий підхід відчиняє двері для випадкових точок зору про думку як право, але істинна думка — це не точка зору на певну річ, а саме поняття речі. Поняття речі не приходить до нас від природи. Кожна людина має пальці, може тримати пензля й фарби, та не кожна може бути художником. Так само й з мисленням. Правова думка — це не якась перша-ліпша думка, що може спасти будь-кому, істинна думка — це знання й пізнання речі, а наше пізнання, окрім того, має бути науковим. (Кінець додатку.)

Духовний світ набагато більше підпорядкований випадку й сваволі, він видається покинутим Богом, тож через цей атеїзм морального світу істина опиняється за його межами; але водночас не можна залишати поза увагою розум, тож істина — це лише одна проблема. Саме в цьому полягає виправдання, ба навіть обов’язок кожної мислячої людини зробити й свою спробу, але не шукаючи філософського каменя, адже філософування в наш час заступило такий пошук, і кожен абсолютно переконаний, що філософський камінь належить саме йому. Проте часом буває так, що ті, хто живе цією дійсністю держави, в якій вони задовольняють свою потребу до знання й до волі, — а таких багато, навіть не лише ті, хто думає, що знає, в принципі, мова йде про всіх, — тож принаймні, ті, що свідомо знаходять своє задоволення в державі, сприймають такі спроби й запевнення зі сміхом, або як веселу, або дещо серйознішу, захоплюючу або небезпечну, але, врешті, порожню гру. Такий неспокійний потяг до рефлексії та марнославства, як і сприйняття та реакція, які з цього постають, тільки видаються річчю в собі, що розвивається своїм чином; але, насправді, через подібне відображення, загалом уся філософія сприймається з великою зневагою й недовірою. Найбільшою зневагою для філософії є те, що кожен переконаний, ніби в цій науці досить обізнаний і здатний брати участь у філософській дискусії. Подібна зневага — буцімто кожен відразу тут стає компетентний — не проявляється щодо жодного іншого виду мистецтва чи галузі науки.

І справді, те, що з такою претензією говориться сучасною філософією про державу, утверджує в переконанні кожного, хто хотів би приєднатися до дискусії, що й він здатний на подібні міркування, таким чином, утверджуючись у переконанні, що й він володіє філософією. Зрештою й сама так звана філософія чітко заявила, що власне істина не може бути пізнаною, а істинне те, навіть стосовно таких речей, як держава, уряд, державний устрій, що кожен висловлює своїм серцем, душею й натхненням. Хіба ж не про це так багато говорили, особливо звертаючись до молоді? І молодь, звичайно, слухала. Принцип «своїм дає він, і коли сплять вони» був застосований до науки, тож кожного сплячого зарахували до своїх, а навіяні уві сні поняття сприймалися за чисту монету. Пан Фриз, один з вождів того мілководдя, який називає себе філософом, за святкової, публічної нагоди, що вже стала сумнозвісною, наважився в своїй промові привселюдно викласти власне бачення держави й державного устрою: «...у народі, серед якого панував би дійсний дух єдності, кожна справа суспільного значення діставала б життя знизу, від народу, кожному окремому завданню народної освіти й служіння народові присвячували б себе живі спільноти, поєднані непорушними, священними узами дружби» і т. д. 

Суть цього мілководдя полягає в тому, що, замість розвитку думки й понять, наука скеровується на безпосереднє сприймання й випадкові уявлення; так само, як і складне розгалуження суспільного, в якому центральне місце посідає держава з її архітектонікою розумного, її чітким розподілом кіл суспільного життя і її виправданням у суворих пропорціях, що утримують кожну колону, кожну арку і контрфорс, забезпечуючи міцність цілого через гармонію її членів, — ця складна споруда розчиняється в каші міркувань «серця, дружби й натхнення». Світ не існує за уявленнями Епікура, а якби суспільний світ і спирався на такі уявлення суб’єктивної випадковості думки й сваволі, то вже б геть занепав. Для чого ж була потрібна багатотисячолітня робота розуму та її осмислення, врешті, усі зусилля пізнання й раціональних поглядів, що випливають із поняття мислення, якщо існує такий простий домашній засіб, як почуття? Серйозний авторитет, Мефістофель Ґете каже в цьому зв’язку приблизно такі слова:

"Якщо зневажиш розум і науку — 

найвищий дар людей, — 

то віддаси себе ти чорту 

й навіки пропадеш."

Легко уявити, що такі погляди набувають також форм побожності, адже чим тільки не намагалась узаконити себе ця маячня! Її прихильники вважали, що саме з Божого благословіння і завдяки Біблії вони можуть із повним правом зневажати моральний порядок і об’єктивність законів. Але хіба ж це побожність, яка від природно збагаченої світової істини залишає лише споглядання почуттів. Якщо вона дійсно справжня, то вона полишає подібну форму, щойно, виходячи з середини, потрапляє на денне світло одкровенного багатства ідеї, й зі свого внутрішнього служіння Богу приносить пошанування в собі й для себе існуючої істини й законів, що стоїть вище суб’єктивної форми почуття.

Треба звернути увагу на особливу форму нечистого сумління, що виявляється в красномовстві, яким чваниться оте мілководдя; цікаво, що там, де воно найбездуховніше, найбільше говориться про дух, де воно наймертвіше та найнудніше, найчастіше вживаються слова «життя» та «втілити в життя», де воно найбільше виявляє егоїзм порожньої зарозумілості, найчастіше злітає з уст слово «народ». Власний знак, що його воно несе на чолі, — це ненависть до закону. Право й моральні устої, дійсний світ права й моральності можна охопити думкою, через думку цей світ набуває осмисленої форми, а саме, загальності й визначеності, і це виступає законом, який те почуття, що діє за своїми уподобаннями, й совість, для якої правильне є суб’єктивним переконанням, розглядає як найворожіше. Форма правильного як обов’язок і як закон сприймається таким почуттям як мертва, холодна літера і пута; адже це почуття не пізнає в законі себе, або впізнає невільним, оскільки закон — це розум предмета і він не дає почуттю тішитися зі своєї винятковості. Тому закон, як буде зауважено в цій книжці, подібний до єврейського слова Шіболет, за яким визначали лжебратів та лжедрузів народу.

Відколи софістика сваволі привласнила собі ім’я філософії й змогла схилити значну частину публіки до думки, буцімто такий напрям і є філософією, стало майже непристойно говорити по-філософському про природу держави; і не треба нарікати на правочинних людей, якщо вони втрачають терпець, щойно зачувши про філософське державознавство. Ще менше доводиться дивуватися з того, що уряди, врешті, звернули увагу на саме такий спосіб філософування, адже у нас і так, на відміну від греків, займатися філософією як приватним мистецтвом неможливо; вона існує як офіційне заняття, що заторкує життя суспільства й застосовується майже виключно на державній службі. Якщо уряди висловили таку довіру своїм вченим, які присвятили себе цій науці, і цілковито покладаються на них у всьому, що стосується викладання й розробки філософії, — хоча часом це було не стільки проявом довіри, скільки проявом байдужості до самої науки, і кафедри її залишено лише через традицію (у Франції, наскільки мені відомо, кафедри метафізики були, у всякому разі, дійсно зліквідовані), — то їм у певних випадках погано відплатили за ту довіру; а там, де можна скоріше говорити про байдужість, результат — зникнення ґрунтовного пізнання — варто розглядати як кару за таку байдужість. На перший погляд може здатися, що поверховість найбільше відповідає зовнішньому порядку й спокою, оскільки вона не лише не пов’язана з субстанцією речей, але навіть не запідозрює про її існування; отже проти неї, здавалось би, нічого не скажеш принаймні з поліцейської точки зору, якщо не зважати на те, що для держави потрібна також глибока освіта й розуміння, і держава вимагає цього від науки.

Проте поверховість у філософії, оскільки вона заторкує питання моральності, права й обов’язку взагалі, приходить за логікою речей до тих принципів, які й становлять поверховість у цій сфері, до принципів софістів, так добре нам відомих із творів Платона, — до принципів, які визначають право через суб’єктивні цілі й думки, через суб'єктивне почуття й особисте переконання, до принципів, які ведуть до знищення як внутрішньої моральності, добропорядності й совісті, любові й права в стосунках між приватними особами, так і публічного порядку й державних законів. Значення, що їх такі явища мають набути для урядів, неможливо визначити, посилаючись на звання, яке спирається на висловлену довіру й авторитет посади і яке здатне поставити перед державою вимогу не перешкоджати тому, що затуманює субстанційне джерело вчинків, загальні принципи, не перешкоджати навіть виявленій упертості, наче так воно й має бути. Кому Бог дає посаду, тому він дає і розум — цьому старому жарту навряд чи нададуть серйозного значення в наш час.

У тому, що уряди через ряд обставин згадали про значення філософії, не можна не побачити момент покровительства й заохочення, якого в ряді аспектів стало потребувати заняття філософією. Адже коли ми бачимо, як у таких численних творах, присвячених позитивним наукам, а також у релігійно-повчальній та іншій літературі невизначеного змісту не тільки висловлюється те презирство до філософії, про яке йшлося вище, що ті, хто виявили себе цілком відсталими в культурі мислення і для кого філософія — то зовсім чужа царина, не лише трактують її як те, в чому вони вже давно розібралися, але й виступають проти філософії, оголошують її зміст — що осягає пізнання Бога, фізичної й духовної природи, а отже, пізнання істини — недолугою, ба навіть гріховною претензією; коли ми бачимо, як звинувачують, принижують і засуджують розум і знову розум, і в нескінченних повторах знову розум, або, коли нам, у крайньому разі, дають зрозуміти, наскільки обтяжливими для значної частини діяльності, що зветься науковою, стають такі невідступні вимоги поняття, коли, повторюю, перед тобою виникають ось такі явища, то видається маловірогідною думка, що з цього боку традиція не знайшла б поваги й не була б достатнім підґрунтям, аби гарантувати заняттям філософією терпимість і офіційне існування. Поширені в наш час декламації та звинувачення філософії становлять дивну картину: з одного боку, вони знаходять своє виправдання в тій поверховості, до якої здеградувала ця наука, а з другого боку — вони самі закореніли в тій сфері, супроти якої так невдячно націлюють свої випади. Адже через те, що так зване філософування оголосило пізнання істини марною затією, воно нівелювало всі думки й усі предмети — подібно вчинили римські імператори, в своєму деспотизмі зрівнявши патриціїв і рабів, чесноту і гріх, честь і безчестя, знання і невігластво, — тож поняття істинного, закони моральності стають всього лише точками зору й суб’єктивними переконаннями, а найзлочинніші принципи, представлені як переконання, виявляються рівними цим законам, які становлять інтерес усіх мислячих людей і пов’язують світ моральності.

Саме тому варто визнати справжнім щастям для науки, — а ми вже наголошували, що це справді необхідність, яка криється в природі предмета, — що це філософування, яке в ранзі шкільної премудрості могло й далі сукати свою нитку, зіткнулося з дійсністю, в якій до принципів права й обов’язків ставляться з усією серйозністю і яка існує завдяки усвідомленню цих принципів, і що, таким чином, справа дійшла до відкритого розриву. Саме питання про ставлення філософії до дійсності й містить у собі найбільші непорозуміння, отож, я повертаюсь до того, на чому вже наголошував: філософія, саме тому, що вона — це проникнення в розумне, осягнення наявного й дійсного, але ніяк не зосередження на потойбічному началі, яке існує бозна-де, точніше, можна з певністю сказати де, а саме в помилковості однобокого, порожнього мудрування. У подальшому викладі я зауважую, що навіть республіка Платона, що стала прикладом порожнього ідеалу, по суті, відображала не що інше, як природу моральних устоїв Греції, і що потім Платон, усвідомлюючи, що в неї вривається глибший принцип, який уписувався лише як непогамовне прагнення, а отже, як загибель, мав би, виходячи саме з цього прагнення, шукати, чим зарадити проти нього, проте шукати цю допомогу, що мала прийти згори, він міг щонайперше саме в зовнішній особливій формі моральних устоїв Греції, завдяки цьому він розраховував подолати той хибний принцип і, таким чином, надто зашкодив її глибокому потягу, вільній, необмеженій особистості. Проте саме в такий спосіб Платон проявив велич свого духу завдяки тому, що саме цей принцип, навколо якого обертається визначальна особливість його ідеї, і є тією віссю, навколо якої оберталось очікуване тоді переоблаштування світу.

Що розумне — те дійсне; 

І що дійсне — те розумне.

Цього переконання дотримується кожна безпосередня свідомість, як і філософія; на це переконання філософія спирається, розглядаючи як духовний, так і природний універсум. Якщо рефлексія, почуття чи будь-яка форма суб’єктивної свідомості розглядає теперішнє як щось марне, вважає себе вищою від нього й наділеною кращим знанням, то вона перебуває в марноті, а оскільки вона дійсна лише в теперішньому, то вона сама — марнолюбство. Якщо ж, навпаки, ідея вважається чимось більшим, ніж ідея або уявлення певної точки зору, то завдяки філософії ми приходимо до розуміння того, що дійсність — це тільки ідея. Вся справа в тому, щоб за видимістю тимчасового й минущого пізнати субстанцію, яка іманентна, і вічне, що присутнє в теперішньому. Адже, вступаючи в своїй дійсності водночас і в зовнішнє існування, розумне — синонім ідеї — постає в нескінченному розмаїтті форм, явищ, утворень, оточує своє ядро строкатою корою, в якій, передовсім, оселяється свідомість, через яку проникає тільки поняття, аби намацати внутрішній пульс і відчути його ритм, зокрема, й на зовнішніх утвореннях. Проте нескінченно різноманітні відносини, що складаються в цій зовнішній оболонці завдяки відчуттю їх сутності, цей нескінченний матеріал і його регуляція не становлять предмета філософії. Інакше б вона втручалася в хід речей, що її не обходять; у цій сфері даремними будуть її потуги давати добрі поради; Платон міг би утриматись від рекомендації покоївкам не стояти з дітьми на однім місці, а знай колисати їх, а Фіхте міг би утриматись від конструювання, — так тоді називали вдосконалення, — паспортної системи, яке зводилось до того, що в паспорти підозрілих осіб вносили не лише особисті прикмети, але й їхні зображення. Такі міркування позбавлені й сліду філософії, а сама філософія тим більше може відмовитися від подібної ультрапремудрості, що стосовно нескінченної маси предметів вона має виявляти надзвичайну ліберальність. Таким чином наука покаже, що їй цілком чужа та ненависть, яку марнолюбне всезнайство виявляє щодо безлічі обставин і інститутів, — та ненависть, у якій дріб’язковість може найбільше задовольнити себе, адже лише в такий спосіб вона віднаходить почуття власної гідності. Отже ця праця, оскільки в ній міститься наука про державу, буде спробою осягнути й відобразити державу як розумне в собі. Як філософський твір, ця праця повинна триматись якнайдалі від конструювання держави такою, якою вона має бути; присутнє тут повчання не повинне бути скерованим на те, щоб повчати державу, якою їй слід бути; мета полягає в тому, аби показати, як держава, цей універсум моральності, має бути пізнаною.

Hic Rhodus, hic saltus. (Тут Родос, тут стрибай)

Завдання філософії — осягнути те, що є, адже те, що є, — це розум. Що ж стосується окремих людей, то, звичайно, кожен з них — син свого часу; і філософія — це також час, осмислений у думці. Недолугим було б припущення, що якась філософія може вийти за межі сучасного для неї світу, так само недолуго припускати, що індивід здатен перескочити через свою епоху, перескочити через Родос. Якщо ж його теорія дійсно виходить за межі епохи, якщо він будує світ, яким той має бути, то такий світ хоча й існує, але тільки в його уяві, в такій стихії, яка надає змогу створити все, що завгодно.

Дещо переінакшений вищезгаданий вислів звучав би так:

Тут троянда, тут танцюй.

Те, що лежить між розумом як духом, що усвідомлює себе, і розумом як наявною дійсністю, те, що відрізняє перший від другого й не дає знайти в ньому задоволення, — це закони певної абстракції, що не досягла звільнення через поняття. Пізнати розум як троянду на хресті сучасності й зрадіти цьому — це розумне осягнення є примиренням з дійсністю, яке філософія дає тим, хто якось почув внутрішній голос, що вимагав осягнення через поняття й збереження суб’єктивної свободи не в особистому й випадковому, а в тому, що існує в собі й для себе.

Це становить також конкретне розуміння того, що вище було означене абстрактніше як єдність форми й змісту, адже форма в її найконкретнішому значенні — це розум як пізнання, що осягає світ у поняттях, а зміст — то розум як субстанційна сутність моральної й природної дійсності; усвідомлена тотожність обох — це філософська ідея. Існує якась велика впертість, що дає честь людині, в рішенні не визнавати жодних моральних переконань доти, доки воно не одержить виправдання шляхом мислення, і така впертість — це характерна риса нового часу, а також становить один із принципів протестантизму. Те, що Лютер уперше сприйняв у почутті й свідченні духа як віру, — це той самий дух, який досяг більшої зрілості й прагне розуміти через поняття, звільнити себе в такий спосіб у теперішньому часі й завдяки цьому віднайти себе в ньому. Як мовиться в тепер уже знаменитому афоризмі — половинчаста філософія віддаляє від Бога (це та ж сама половинчастість, яка розуміє пізнання як наближення до істини), тимчасом як істинна філософія веде до Бога — цей афоризм цілком стосується й держави. Розум не вдовольняється наближенням, яке ні холодне ні гаряче, а лише просуває думку чимраз далі, та ще менше він вдовольняється холодним відчаєм, що допускає, ніби в минущому житті все погане чи принаймні посереднє, і годі чекати від нього чогось іншого, а тому варто примиритися з дійсністю; але саме пізнання дає нам більше примирення з життям.

Що ж до повчання, яким має бути світ, то до сказаного вище можна додати, що для цього філософія завжди приходить надто пізно. Як думка про світ, вона з’являється лише по тому, як дійсність закінчила процес свого формування й досягла власного завершення. Те, чого нас учить поняття, неодмінно показує й історія, — тільки в пору зрілості дійсності ідеальне виступає поряд із реальним і будує для себе в образі інтелектуального царства той-таки світ, осягнутий у своїй субстанції. Коли філософія береться малювати своєю сірою фарбою по сірому тлу, тоді вже певна форма життя стала старою, і сірим по сірому її омолодити годі, її можна лише осягнути, сова Мінерви починає літати, лише як опускаються сутінки.