Хто мислить абстрактно?

Мислити? Абстрактно? Sauve qui peut! — «Рятуйся, хто може!» — напевно заволав би тут який-небудь найманий інформатор, застерігаючи публіку від читання статті, в якій мова піде про «метафізику». Адже «метафізика» — як і «абстрактне» (так, мабуть, як і «мислення») — слово, яке в кожному викликає більш-менш сильне бажання втекти подалі, як від чуми. 

Поспішаю заспокоїти: я зовсім не збираюся пояснювати тут, що таке «абстрактне» і що означає «мислити». Пояснення взагалі вважаються в порядному товаристві ознакою поганого тону. Мені і самому стає не по собі, коли хто-небудь починає щось пояснювати, — в разі необхідності я і сам зможу все зрозуміти.

А тут які б то не було пояснення щодо «мислення» і «абстрактного» абсолютно зайві; порядне суспільство саме тому й уникає спілкування з «абстрактним», що занадто добре з ним знайоме. Те ж, про що ти нічого не знаєш, не можна ні любити, ні ненавидіти. Я також далекий від думки та намірів примирити суспільство з «абстрактним» або з «мисленням» за допомогою хитрості - спочатку протягнувши їх туди потайки, під маскою світської розмови, з таким розрахунком, щоб вони прокралися в суспільство, не будучи впізнаними і не порушивши невдоволення, затесалися б в нього, як то кажуть в народі; а тоді вже автор інтрижки міг би спокійнісінько собі оголосити, що цей новий гість, якого тепер приймають під чужим ім'ям як доброго знайомого, — це і є те саме «абстрактне», яке раніше на поріг не пускали. У таких «сценах впізнавання», які повчають світ проти його бажання, є той непростимий прорахунок, що вони водночас конфузять публіку, тоді як театральний машиніст хотів би своїм мистецтвом здобути собі славу. Його марнославство в поєднанні зі збентеженням всіх інших, здатне зіпсувати весь ефект і призвести до того, що повчання, куплене подібною ціною, буде відкинуто. 

Втім, навіть і такий план здійснити не вдалося б, хоча б тому, що для цього, ні в якому разі, не можна розголошувати заздалегідь розгадку. А вона вже дана в заголовку. Якщо вже замислив описану вище хитрість, то треба тримати язик за зубами і діяти за прикладом того міністра в комедії, який весь спектакль грає в пальто і лише у фінальній сцені його розстібає, — виблискуючи Орденом Мудрості. Але розстібання метафізичного пальто не досягло б того ефекту, який створює розстібання міністерського пальто, — адже світ не дізнається тут нічого, крім кількох слів, — і вся затія звелася б, власне, лише до встановлення того факту, що цю річ, вже давним-давно, суспільство придбало; таким чином, здобута була б лише назва речі, в той час, як орден міністра, на відміну від назви, означає щось досить реальне, — капшук з грошима. 

Тим більше, що ми ж знаходимося в пристойній компанії, де прийнято вважати, що кожен з присутніх точно знає, що таке «мислення» і що таке «абстрактне». Таким чином, залишається лише з'ясувати одне єдине, — хто мислить абстрактно. Як ми вже згадували, в наш намір не входить ні примирити суспільство з цими речами, ні змушувати його возитися з чим-небудь незрозумілим, ні дорікати за легковажне нехтування до того, що всяку, наділену розумом істоту, за її ранг та положення личить цінувати. Навпаки, наш намір, полягає в тому, щоб примирити суспільство з самим собою, оскільки воно, з одного боку, нехтує абстрактним мисленням, не відчуваючи при цьому докорів сумління, а з іншого — все ж таки відчуває до нього в душі відповідне благовіння, як до чогось благодатного, і уникає його не тому, що зневажає, а тому, що звеличує, не тому, що воно здається чимось вульгарним, а тому, що його приймають за щось знатне або ж, навпаки, за щось особливе, що французи називають «espace», чим в суспільстві і виділятися то непристойно, і що не стільки навіть виділяє, а скоріш всього відокремлює від суспільства, або робить його смішним, начебто ти вбраний чи то в лахміття, або навпаки, надмірно розкішно, весь обвішаний дорогоцінними каменями і старомодними мереживами. 

Хто мислить абстрактно? — Неосвічена людина, а зовсім не освічена. У пристойній компанії не мислять абстрактно тому, що це занадто просто, занадто неблагородно (неблагородно не в сенсі приналежності до нижчого стану), і зовсім не з марнославного бажання задирати носа перед тим, чого самі не вміють робити, а в силу внутрішньої порожнечі цього заняття. 

Повага до абстрактного мислення, що має силу забобону, прижилась настільки, що ті, у кого тонкий нюх, заздалегідь почують тут сатиру або іронію, а оскільки вони читають ранкові газети і знають, що за сатиру призначена премія, то вони вирішать, що мені краще постаратися заслужити цю премію в змаганні з іншими, ніж викладати тут все без натяків. 

В обґрунтування своєї думки я приведу лише кілька прикладів, завдяки яким кожен зможе переконатися, що справа йде саме так. Ведуть на страту вбивцю. Для натовпу він вбивця — і тільки. Леді, може статися, помітять, що він сильний, красивий, цікавий чоловік. Таке зауваження обурить натовп: як так? Вбивця — гарний? Чи можна думати настільки погано, чи можна називати вбивцю — красивим? Самі ви, мабуть, чи не кращі! Це свідчить про моральне розкладання знаті, додасть, можливо, священик, який звик дивитися в глибину речей і сердець. 

Знавець ж людської душі розгляне хід подій, які сформували злочинця, виявить у його житті, в його вихованні вплив поганих відносин між його батьком і матір'ю, побачить, що колись ця людина була покарана за якийсь незначний проступок з надмірною суворістю, що налаштувало його проти цивільного порядку, що змусило до опору, що і призвело до того, що злочин зробився для нього, єдиним способом самозбереження. Майже напевно в натовпі знайдуться люди, які — якщо доведеться їм почути такі міркування — скажуть: так він хоче виправдати вбивцю! Пам'ятаю ж я, як якийсь бургомістр скаржився в дні моєї юності на письменників, котрі підривають основи християнства та правопорядку; один з них навіть наважився виправдовувати самогубство — подумати страшно! З подальших роз'яснень з'ясувалося, що бургомістр мав на увазі «Страждання молодого Вертера». 

Це і називається «мислити абстрактно» — бачити в убивці тільки одну абстракцію — що він убивця, і назвавши його в такій якості, знищити в ньому все інше, з чого складається його людська істота. 

Інша річ — витончено-сентиментальна світська публіка Лейпцига. Ця, навпаки, усипала квітами злочинця котрого колесували і вплітала вінки в колесо. Однак це знову-таки абстракція, хоча й протилежна. Християни мають звичай викладати хрест трояндами або, скоріше, троянди хрестом, поєднуючи троянди і хрест. Хрест — це колись перетворена в святиню шибениця або колесо. Він втратив своє одностороннє значення знаряддя ганебної страти і з'єднує в одному образі вище страждання і глибоку самопожертву, з найрадіснішим блаженством і божественною честю. А ось лейпцігський хрест, весь повитий маками і фіалками, — це вже умиротворення в стилі Коцебу, різновид розпусного примиренства — чутливого і нікчемного. 

Мені довелося одного разу почути, як зовсім по-іншому розправилася з абстракцією «вбивці» і виправдала його одна наївна бабуся з богодільні. Відрубана голова лежала на ешафоті, і в цей час засяяло сонце. Як це чудово, сказала вона, сонце милосердя господня, осіняє голову Биндера! Ти не вартий того, щоб тобі сонце світило, — так часто кажуть, коли бажають висловити осуд. А ця жінка, грекиня, побачила, що голова вбивці освітлена сонцем і, отже, того варта. Вона піднесла її з плахи ешафота в лоно сонячного милосердя бога і, здійснила умиротворення не за допомогою фіалок і сентиментального марнославства, а тим, що побачила вбивцю залученим до небесної благодаті сонячним промінням. 

— Гей, стара, ти торгуєш тухлими яйцями! — каже купчиня торговці. — Шо? — кричить та. — Мої яйця тухлі?! Сама ти лярва тухла! Ти ще смієш мені говорити таке про мій товар! Ти! Та чи не твого батька воші в канаві заїли; чи не твоя це мати з французами крутила; чи не твоя це бабка здохла в богадільні! Щоб тобі повилазило, вона ціле простирадло на хустку спустила! Знаємо, звідки всі ці ганчірки та капелюшки! Якби не ці офіцери, не хизуватися тобі в цих ганчірках та шляпках! Порядні-то за своїм будинком стежать, а таким як ти — саме місце в тюрмі! Дірки б на панчохах краще заштопала!

Коротше кажучи, вона і крупиці доброго у кривдниці не помічає. Вона мислить абстрактно і все — від капелюшка до панчох, з голови до п'ят, укупі з батьком і рештою рідні — підводить виключно під той злочин, що та знайшла її яйця тухлими. Все забарвлюється в її голові в колір цих яєць, тоді як ті офіцери, яких вона згадувала, — якщо вони, звичайно, і справді мають сюди якесь відношення, що вельми сумнівно, — напевно помітили в цій жінці зовсім інші деталі. 

Але залишимо в спокої жінок; візьмемо, наприклад, слугу — ніде йому не живеться гірше, ніж у людини низького звання і малого достатку; і, навпаки, тим краще, чим шляхетніший його пан. Проста людина і тут мислить абстрактно, вона возвеличує себе перед слугою і ставиться до нього тільки як до слуги; вона міцно тримається за цей єдиний предикат. Найкраще живеться слузі у француза. Аристократ фамільярний зі слугою, а француз — так той взагалі, вже добрий приятель йому. Слуга, коли вони залишаються вдвох, базікає всяку всячину, а господар покурює собі трубку та поглядає на годинник, ні в чому його не обмежуючи, — як про те можна прочитати в повісті «Жак і його господар» у Дідро. Аристократ, крім усього іншого, знає, що слуга не тільки слуга, що йому відомі всі міські новини і дівиці, і що голову його відвідують недурні ідеї, — про все це він слугу й розпитує, і слуга може вільно говорити – про те, що цікавить господаря. У пана-француза слуга сміє навіть міркувати, відстоювати й мати власну думку, а коли господареві що-небудь від нього потрібно, так наказу буде недостатньо, а спочатку доведеться втовкмачити слузі свою думку та ще й дякувати за те, що ця думка здобуде у того верх. 

Та ж сама відмінність і серед військових; у прусаків належить бити солдата, і солдат тому — каналія; дійсно, той, хто зобов'язаний пасивно зносити побої, і є каналія. Тому й рядовий солдат і виглядає в очах офіцера як якась абстракція суб'єкта побоїв, з яким змушений возитися пан в мундирі з портупеєю, хоча і для нього це заняття до біса неприємне.