Історична роль капіталізму

Історичною роллю капіталізму було сконцентрувати і розширити давні, середньовічні, роздроблені, розкинуті по усiм усюдам, примітивні знаряддя виробництва у великі фабричні верстати і перетворити їх в ті могучі підойми новочасного виробництва, на котрі змогла опертися і розвинутися до таких величезних розмірів новочасна культура. Ця концентрація, як звісно, повела за собою основну зміну в укладі давніх суспільних відносин. Привела до занепаду дрібний промисел – ремесло, дрібне рільництво і дрібну торгівлю, а з тим і той цілий клас, що у своєму існуванні опирався на них.

Ціла система середньовічного виробництва змінилася: на місці давнього дрібного верстату патріархального майстра стала фабрика промислового капіталу, на місце ж самого майстра – тисячі робітників, зайняті на фабриці, але вже опановані машиною, прислужники машини. І та машина, той деструктивний елемент старого, ремісничого способу виробництва, стає організатором нової економіки – капіталістичної.

Дрібна економіка, з розвитком нинішньої великої економіки, капіталістичної, з розвитком великого промислу, при всезагально пануючій нині вільній конкуренції, цеї першої вимоги для розвитку капіталізму – занепадає, а дрібний продуцент, побитий в конкурентній боротьбі з великим виробництвом, переходить в ряди непосідаючого класу – пролетарів. Ті ж, не маючи ні чого більше, як лише робочу силу, «вільні руки», віддаються щоби найнятися у найми капіталістів. Але тут, їхня робоча сила стоїть уже в цілком іншому відношенні до знаряддя виробництва, ніж раніше, коли ще робітник був властителем знаряддя виробництва. Давний робітник-ремісник панував над своїм знаряддям, сам ним орудував і пристосовував його до своїх органів, а робітник-пролетар став уже його слугою: мусить посунутися вперед, назад, схилятися, підносити ноги і руки, це все наказує йому машина. Пролетар став простим гвинтиком в машині, автоматом, живим додатком, невільником машини. Одночасно – і давня технічна зручність, котрою так відзначалися колись ремісники, переходить в спадщину машині. А з тим вся праця, при невпиннім розвитку і вдосконаленню машинного механізму, сходить остаточно до простих дій.

Вдосконалення машини, перенесення тяжкої праці чоловіка на величезні парові мотори, той могутній засіб зменшення людської праці, перемінився в засіб для збільшення числа робітників i до накладання ярма капіталу на всіх членів родини, без різниці віку і статі. Примусова праця на капіталістів цілої робітничої родини вирвала дитину з кругу дитячих забав, а жінку з кругу домашніх занять, розірвала усі нитки родинного життя, розбила цілу родину! Що більше: втягнення нараз такої маси нових робітників викликало остаточно надмір робочих рук – цілу масу незанятих робітників, що ждуть надарма праці. Ту «резервну армію», що з кожним днем росте, збільшувану з однієї сторони безперестанними удосконаленнями машин, що переймають щораз більше на себе працю робочих рук, з другої сторони – подальшими, свіжими жертвами капіталізму з середнього класу. 

Той надмір робочих сил викликає тепер тяжку боротьбу за хліб в класі робітників. Один поперед другого висуває свій товар – робочу руку, щоби захопити що-небудь і чим-небудь напхати свій шлунок. А це знову дає можливість капіталістам ще більше експлуатувати силу рук, знизити її ціну до крайньої можливості. Безпосередній наслідок цього: найбільша бідність найширших мас народу при рівночасно величезних доходах його малої частини ... при визиску праці беззахисних жінок і дітей – брак роботи для здібних до праці чоловіків ... при незвичайнім зрості матеріальних благ і блискучих здобутків цивілізації – соціальний стан робітників зведений нижче рівня людської екзистенції…

Але конкурентна боротьба не обмежується на самому лише класі робітників; така сама боротьба, яка відбувається між робітниками, така сама боротьба відбувається і в класі капіталістів. Є це залізний закон капіталістичного способу виробництва, що кожний капіталіст, фабрикант змушений під загрозою смерті продукувати щораз то дешевше, тобто – створювати при використанні тої самої, а навіть і меншої кількості праці, щораз більше товарів. Це значить: змушений застосовувати у себе щораз нові технічні удосконалення, щоби дешевизною створення товарів, а через те і дешевизною самих товарів, змогти витіснити з ринку такий самий товар свого конкурента. 

Конкурентна боротьба, штовхаючи капіталізм до щораз нових технічних поліпшень, нищить капітали слабші, хоч з другого боку, викликає щораз більшу концентрацію капіталів. Що виходить з цього? Ця незвичайна велич капіталу, веде за собою – незвичайний розвиток виробництва, а це – i тут власне лежить «камінь спотикання» цілого капіталістичного виробництва – надмір виробництва, надмір товарів. Та шалена, гарячкова продукція приголомшує капіталіста, продукція вислизає йому з рук, він втрачає над нею контроль... То є повна анархія виробництва. Кожний продукує сліпо, – не знає як високо дійшов попит ринку, до якої висоти дійшла продукція його конкурента, не впевнений чи повернуться йому хоч самі затрати виробництва, а в кінці чи зможе щось продати. Наступає криза. І ціле економічне життя суспільності здригається в своїх основах… Банкрутство йде за банкрутством, аукціон за аукціоном... Цілий механізм капіталістичного способу виробництва розбивається під напором… створених ним самим продуктивних сил. Суспільність попадає немов у стан варварства; промисел, торгівля завмирає. 

Щоби усунути конкуренцію і урегульовати виробництво, зливаються цілі галузі в одне підприємство, в картелі, трести, синдикати і т. п. Та що тут бачимо? Індивідуальність капіталіста вже тут зникає: на його місце виступає ширше тіло з характером вже суспільним, окреме, незалежне від поодинокого капіталіста – дирекція. Що більше: на певному ступені розвитку продуктивні сили доходять до таких колосальних розмірів і вимагають такої маси капіталів, щоби могли бути ужиті, що і ті нові форми керування ними не в силах вже ними керувати, і на їх місце виступає тепер офіційний репрезентант буржуазної суспільності.

Однак тi новочасні форми ведення виробництва не усувають у продуктивних сил тої характерної капіталістичної риси. Навіть держава, як спеціальна організація буржуазної суспільності, держава капіталістів, дотримується зовнішніх вимог капіталістичної форми виробництва, переймаючи щораз більше під своє управління продуктивних сил, стає сама немов ідеальним, всеобіймаючим капіталістом і ще більше розвиває капіталістичні відносини. Держава радше доводить їх до кульмінаційної точки. Але тут власне, на тій кульмінаційній точці наступає зворот. В привласненні державою продуктивних сил лежить спочатку можливість розв’язки цього конфлікту, засіб до його розв’язки. 

Історична роль буржуазії вже скінчена. Те, що до неї належало, те вона вже зробила – сконцентрувала і удосконалила засоби виробництва. Правда, це було джерелом тяжких страждань для працюючого класу, але з іншого боку, було це також і джерелом незвичайного поступу людства – в цілому. Історія людського поступу, загалом, не є ідилією. Буржуазія і властиве їй виробництво, так зване капіталістичне, крім тих тяжких мук, які завдала працюючим класам, займала все таки дуже визначне місце в історії людської культури. Та те все лише до певного часу. На певнім ступені розвитку продуктивних сил існування буржуазії і існування капіталістичного виробництва спиняється і є просто шкідливим для подальшого розвитку продуктивних сил і розвитку культури. Отже і через те вони мусять бути знищені, чи радше – вони самі знищуються, в міру того як розвиваються, заперечують себе.